Готуючи статті для розміщення їх на сайті, в черговий раз переконуюся, що мої пропозиції й бачення опубліковані багато років тому не реалізовані до цього часу. Сьогодні вони актуальні, - як ніколи...
Слава Богу, що хоч дехто з “відомих” почали говорити (не посилаючись на автора) про першочергове право держави на трансакції із земельними ділянками, переданими безплатно в приватну власність, і з тими, що належать до державної та комунальної власності, про ренти тощо...

Газета центральних органів виконавчої влади «Урядовий кур’єр»  від 07.10.2003р.

Ринок землі чи ринкові земельні відносини

У питаннях землі та її природних ресурсів криється ключ до здійснення державної регуляторної політики в Україні. Так вважає голова Комітету земельних відносин Асоціації фермерів та приватних землевласників України, кандидат економічних наук Олександер КОВАЛІВ.                                                                                                       Розмову з ним веде кореспондент «Урядового кур'єра» Зоя Краснодемська.

- Вважається, що запровадження вільного земельного ринку відіграє головну роль у сільському господарстві та буде основним рушієм ринкової економіки. Однак чимало провідних учених стверджують протилежне. То чому в питаннях землі так багато суперечливих думок, оцінок і тверджень?

- Я також переконаний, що головне для розвитку сільського господарства України — не пропонований ринок земельних ділянок, а впровадження комплексних ринкових економічних відносин щодо землі та її природних ресурсів. А багато суперечностей тому, що слово «земля» вживається в різних значеннях і тлумаченнях... Поняття «земельні ресурси» переважно ототожнюють з ґрунтами та їх родючістю, до яких мають безпосередній стосунок землі сільськогосподарського призначення.

До природно-ресурсного потенціалу входять не лише земельні ресурси, а й лісові, мінерально-сировинні, водні, рекреаційні та інші. Усі вони мають територіальне розташування і займають конкретні земельні ділянки.

Землею як ресурсом мало б сповна опікуватися Міністерство аграрної політики України. Саме йому мали б належати повноваження центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів (у галузі земельних відносин) щодо реалізації державної політики на землях сільськогосподарського призначення. Передовсім щодо землеустрою сільських територій, включаючи зонування та науково-обґрунтоване ведення сівозмін, бонітування і моніторинг ґрунтів, проведення заходів по боротьбі з ерозією, освоєнню і меліорації земель, організації виконання робіт з культуртехніки, рекультивації та землювання, гармонійного поєднання різного роду заходів з реформування відносин власності на землю і майно, збереження і підвищення родючості ґрунтів тощо. Бо нині державну регуляторну політику щодо господарського використання та охорони земель різних категорій забезпечують різні міністерства  і  відомства України. А це часто-густо не на користь справі.

З прийняттям 17 лютого 2003 року важливого указу Президента України щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру, доцільно було звільнити Державний комітет України по земельних ресурсах від розв'язання наявних проблем з аграрної реформи.

Функції Держкомзему не повинні носити відомчий характер і окремі з них необхідно підсилити та розвивати, трансформуючи в єдину систему пропонованого мною Державного (Національного) банку землі та її природних ресурсів.(Впорядкування системи)  Про це я розповідав в «Урядовому кур'єрі» за 8 серпня минулого року. Водночас треба чітко визначити повноваження місцевих рад щодо розпорядження землями в межах населених пунктів. Варто також нагадати, що в травні 1991 року на базі главку Міністерства сільського господарства і продовольства (тепер Мінагрополітики України) було утворено Державний комітет по земельній реформі. Але проіснував він усього один рік.

Виведення ряду повноважень з міністерства цілком виправдане. Проте перейменування утвореного комітету в Державний комітет України по земельних ресурсах і згодом підпорядкування його Мінекобезпеки, без одночасного повернення міністерству притаманних йому завдань, було помилкове.

Далі. Прискорена видача державних актів на землю та підштовхування до негайного ринку земельних ділянок, в тому числі іпотеки, унеможливлює участь у ньому багатьох громадян, особливо пенсіонерів, підриває довіру до такого ринку, і селяни не знають, чого очікувати.

У цивілізованих країнах світу, на ринковий досвід яких часто посилаються, продаються чи здаються під заставу не хаотично визначені в натурі клаптики землі, а цілі фермерські господарства та масиви. Не іпотека (застава) відіграє вирішальну роль у кредитуванні господарств Наприклад, у Німеччині - головне кредитування здійснюється через рентний банк.

В умовах, де високі банківські ставки (20 відсотків) і низька орендна плата (1,5 відсотка від вартості паю), передбачається, що оцінена у грошовому виразі вартість земельних паїв (ділянок) із впровадженням пропонованого вільного ринку впаде у десять, а, можливо, й більше разів. При цьому зовсім відсутні гарантії для власників-селян з боку держави щодо вказаної вартості безплатно переданих земельних паїв (ділянок), а це все спотворює сутність самих механізмів ринкової економіки.    

Оцінюючи паї, не враховувалось місце їх розташування та потенційна здатність. Не було упереджено приватизацію деградованих та інших земель. Не створено реальних економічно-господарських механізмів з розв'язання проблем охорони ґрунтів та підвищення родючості земель тощо. Водночас активізувався хаотичний розвиток дрібних особистих підсобних (селянських) господарств, садів і городів як вимушений захід продовольчого самопорятунку.

Тому окремі звинувачування Міністерства аграрної політики України (маю на увазі сьогоднішнє керівництво) до теперішнього стану сільського господарства некоректні, адже воно не мало і до цього часу не має повноважень центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин на землях сільськогосподарського призначення.